Зберегти те, заради чого ми не стали росією: інтерв'ю з журналістом та автором проєкту Ukraїner Богданом Логвиненком

- Ми поїхали в перші дні, як тільки почалася деокупація по суті. У квітні 2022 року ми одразу ж поїхали на ці деокуповані території, почали фіксувати, що там відбувається. Намагалися потрапити одразу фактично за нашими військовими. Ми робили з цього документальний відеопроєкт, але натомість наприкінці року я відчув, що цього, напевно, недостатньо, бо є якась частина емоцій, якась частина рефлексії, яка залишилася просто за кадром. Бо вона не така швидка. Потрібна хоча б якась дистанція для того, щоби помислити про те, що відбувається. Бо коли ви їдете і вперше бачите, що відбувається там, в Іванкові, Бучі, Ірпені, а потім, через пів року, у Херсоні - це дуже вже різний досвід. І дуже різний досвід цих людей в окупації: місяць, декілька тижнів, і пів року, і більше. І, власне, мені хотілося прорефлексувати те все, що я фактично відчув. Бо в документальному відеопроєкті це зробити складно. Було відчуття, що деякі історії настільки глибоко засіли всередині, вони настільки складні, хоча в книзі багато є веселого такого, надихаючого, може смішного, але, в той самий час, є декілька історій, з якими мені було б складно далі жити, напевно, якби я просто не відрефлексував ось цей досвід. Якби я цього не виписав, не зробив тих якихось порівнянь, які зробив. Там є порівняння з Голодомором. Тому що інструменти, які використовують росіяни в окупації, вони не відрізняються, це методички, які з року в рік використовуються. Ми можемо прочитати спогади про те, як армія Муравйова заходила в Київ. Так це відбувалося вже понад 100 років тому, але методи ті самі. І це те, що неможливо показати й передати через відео, це можна скоріше описати через текст. І тому мені це було важливо.

- Ми були за кілька кілометрів від Донецька, теж в експедиціях, фіксували якісь історії й на межі зіткнення теж. Просто, фактично ми почали Ukraїner 2016 року, і війна вже була, але в такому, замороженому стані. Та все одно там щотижня, щомісяця гинули люди, все одно було ризиковано їздити вздовж лінії зіткнення, але, проте, ми також там знімали. Тому ми бачили різну Україну, але для нас важливо було зафіксувати, власне, це різноманіття. У той самий час, коли відбувається війна, десь відбувається свято, національні спільноти щось святкують: болгари в Болграді роблять фестиваль вина, румунська спільнота в Красноїльську святкує Маланку, а гуцульська в Карпатах водить Вертеп - і це дуже різна Україна. У той самий час, коли ми фактично переживаємо, можливо, один з найскладніших і найбільш викличних періодів для нашої держави, ми в той самий час маємо займатися збереженням того, заради чого ми тут зараз сидимо, заради чого Україна воює, і заради чого ми не стали росією.

- Усе просто. Рано чи пізно ми перестаємо об'єднуватись проти когось і нам потрібно об'єднуватись за щось. І саме тому нам потрібно відмовлятися від російського контенту, бо він і далі буде нас розділяти. російська література, музика, мова, будь-які прояви російської культури це те, що, чим далі, тим більше буде нас розділяти. Це інструмент війни. І тому може бути будь-яка мова світу - але не російська. І мені хотілося б, аби цей інструмент проти нас просто не працював в майбутньому, аби діти, які зараз ідуть в школу чи в дитячий садочок, просто в майбутньому не знали цієї мови. І, відповідно, для них в майбутньому цей інструмент війни просто не працюватиме. Це така проста начебто формула. Натомість ми отримаємо можливість об'єднуватись довкола української культури, українських цінностей і це, з одного боку, запобіжник, з іншого боку - об'єднавчий фактор, який допоможе нам уникнути, можливо, в майбутньому, повторення війни там, наприклад, через 20-30-40 років.

- Мене, напевно, найбільше зачепила історія колишнього поліцейського в Ізюмі, який потрапив в полон. Він залишився в Ізюмі, він не виїхав і долучився до сил територіальної оборони місцевої. І вони тримали берег Ізюму близько місяця, і в них надзвичайно було мало сил і засобів, їх там декілька десятків людей було проти величезної російської армії з іншого берега. Але російська армія в той момент не знала, скільки їх там насправді залишилось. І в момент, коли росіяни все ж таки перейшли цей берег, йому вдалося сховатися, замаскуватися у російському тилу. В якийсь момент його здав його ж. Тобто, це людина, яка вчинила впродовж місяця дві зради: вперше як поліцейський, який був його напарником і він зрадив присязі й перейшов на бік росіян, а вдруге він зрадив свого найближчого побратима, напарника, з яким він роками працював. І він його здав. І таким чином він опинився в катівні і йому дивом пощастило звідти вийти й виїхати. Ми востаннє бачилися кілька місяців тому, випадково. Я навіть не звернув уваги, ми їхали з фронту, під'їжджаємо до Ізюма і на блокпості я просто опускаю скло і шукаю документи в телефоні, а він каже: "Ви що, не впізнали мене?". Виявилося, що це він стоїть на блокпості.

- У нас доволі багато зйомок відбувається, які не виходять онлайн, які ми архівуємо для майбутнього, в нас є інтерв'ю, які ми не випускаємо. Тому я б поставив під сумнів цю тезу, що війна відбувається онлайн. Мені здається, що вона відбувалася онлайн перші декілька днів насправді, допоки ми не перебудували (і Збройні Сили зокрема) державну політику. У моменті, коли все оприлюднювалося одразу, ставалися випадки коли, приміром, українські державні діячі говорили про те, що в Києві на Оболоні російські ДРГ, в той самий час, коли це були українські військові. Відповідно, деякі подібні речі тягли за собою доволі негативні наслідки. Тож я б не сказав, що ми зараз прямо усвідомлюємо, що відбувається навіть на фронті, часом ми знаємо про деякі речі з доволі великою затримкою. А тому я б не сказав, що війна зараз є аж такою медійною. Є доволі великі проблеми з потраплянням на фронт, є доволі великі проблеми з доступом безпосередньо на лінію зіткнення і нема якогось такого інструменту, де цивільний міг би написати, що "я готовий померти, тільки дайте мені познімати контент". Оскільки іде ланцюжок відповідальності й доволі часто різноманітні підрозділи українські просто не хочуть на себе брати відповідальність за журналістів, є командування, яке іноді просто забороняє щось робити. Відповідно, насправді ми, на мою думку, бачимо доволі мало від того, що хотілося б бачити. З іншого боку, іноді те, що ми цього не бачимо або бачимо не вчасно, допомагає нам зберегти життя військових.

Тож тут завжди є дві сторони тієї ж монети: з одного боку, нам потрібно постійно адвокатувати війну в усіх засобах масової інформації за кордоном, потрібно щоб виходили матеріали звідси. З іншого боку, відбувається доволі багато подій, які не можна транслювати онлайн і, на жаль, у цей момент ми випадаємо зі світового порядку денного і це негативно доволі впливає. Тож тут щось треба з цим робити. Я маю на увазі, нам, хто творить цей контент. Нам дуже складно. Я маю сказати, що зараз доступ на фронт - це одна з таких тем, де ми не розуміємо, що маємо зробити, аби повернути можливість просто фіксувати найгарячіші точки, які є на цьому фронті. А, з іншого боку, я розумію, що за цей час не побудувалася мережа таких ЗМІ з довірою, які точно не видадуть якісь наші позиції та які не зроблять на фронті якоїсь фігні. А тому має бути діалог. Діалог військового командування і медіа, тому що медіа працює не всупереч та має ставати такою опорою і підтримкою для військового командування. І це те, заради чого ми працюємо. Або, якщо станеться так, що нас всіх просто перестануть пускати в зону бойових дій то, в принципі, немає сенсу залишатися воєнній журналістиці, і це тягнутиме за собою доволі складні наслідки, коли у світі ще менше говоритимуть про війну, і, відповідно, демократії втомлюватимуться від цієї війни ще більше, бо незрозуміло, на що йдуть тоді гроші платників податків кожної демократичної країни. Відповідно, падатиме підтримка в цих країнах і перемагатимуть політики-популісти, які заявляють, що зупинять війну за один день, тільки дайте їм владу. Такі, як, наприклад, Дональд Трамп. Тому нам всім треба працювати, нам треба якомога більше і частіше говорити про війну в Україні.
Підготувала Рина ТЕНІНА