"Привезли бійця, сказали, що 200-й і стали класти в пакет. Я почав реанімацію – серце завелося" – бойовий медик

Найскладніше на війні – розуміння, що коли повернешся додому, не кожен тебе зрозуміє. А ти не зрозумієш цих людей. Нас вбиває не війна, а корупція. Є нація, але інститут держави ще існує. Люди мають ходити в кафе і ресторани, гуляти. Але вони не хочуть усвідомити, якою ціною це дозвілля приходить. Коли приїжджаю на ротацію до Львова, де живу, то одразу їду до поранених хлопців – допомагати, оперувати. Поняття відповідальності за цих людей загострене.

Тарас Лютий – лікар, бойовий медик. Народився на Львівщині. Ріс без батьків. Закінчив Львівський національний медичний університет. Був там громадським деканом. Працює у госпіталі. Співзасновник громадської організації "Реформатори медичної освіти", яка працює над реформами в сфері освіти. Під час війни почали займатися допомогою для ЗСУ та кампанією донорства "Здай кров для воїна". Опікується бабусею. Пішов на війну у березні, воював під Києвом. Згодом доєднався до добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри".

Хлопці по 20 років взялися за зброю, а 40-річні ховаються за панчохами своїх жінок. Це хлопчики. Особи чоловічої статі. Жив за кордоном. Але приїхав сюди вчитися. Хочу жити в Україні. Мав у родині репресованих, примусово переселених предків, тому знаю ціну своєї землі.
Сіверськодонецьк вже майже захопили. А до стабу вночі доходили ДРГ

Перша ротація з "Госпітальєрами" була у Сіверськодонецьку на Луганщині. Поїхали на кейс-евак (Екіпажі на пікапі, які заїжджають на найскладніші території. – Gazeta.ua). Роботи було дуже багато. За п'ять днів вже довелося знятися у Лисичанськ. Тому що Сіверськодонецьк вже майже захопили. А до стабу вночі доходили ДРГ. У Лисичанську довелося по-суті керувати роботою стабу. З нами залишилася єдина медсестра – дивувала її титанічна робота. Всі лікарі повтікали. Опікувався також моргом. Там вже не працювали холодильники. Коли до нас евакуйовували "на щиті", вимагав, щоб тіла забирали швидко. Бо починали розкладатися.

В одним момент до нас всі перестали їздити, бо траса на Бахмут була під повним вогневим контролем кацапів. Мене питали: "Як ми будемо тікати?". Відповідав: "Пішки". Для мене найбільшою проблемою була евакуація поранених у Бахмут. Люди починали панікувати, а це – найстрашніше, що може бути. Я постійно думаю тільки про поранених. Була можливість возити польовими дорогами, вночі. Мало спали. Найбільше без сну – три з половиною доби. Іноді часу не було навіть в туалет сходити. Постійно стоїш біля столу.

Доводилося робити ампутації. Кінцівки вже не було майже – вона або трималася на лоскуті шкіри або шматок кінцівки висів на м'язі. Якщо не зробити ампутації та не ушити судину, то ця людина загине від інфекції. За добу найбільше пройшло 184 поранених. Найменше – 90. Легко там не було.

З Сіверськодонецька, коли ще був цілий міст, вивозили вагітну. Вона ледь не народжувала в машині. Вивозили дітей. В цей час нам казали: "Ви - западенці! Вся війна – через тебе". А ти розумієш, що хлопцю шість років і в нього гострий апендицит. Найгірше в тому, що дитину треба негайно евакуювати, а бабця відмовлялася. Примусово посадив їх в машину і відправив на Бахмут. Досі не вкладається в голові.

Завжди на самому передку. З ротації – на ротацію. Рідко буваю вдома. У наших екіпажів пацієнти завжди доїжджають ідеальні – у них стоять вени (Венозний катетер. – Gazeta.ua), з препаратами. Медикам так простіше на стабпункті – бо з досвіду знаю, що витрачаєш на це дорогоцінні хвилини.

У мене майже відсутній страх за себе. Боюся за побратимів і посестер. За пацієнтів. По нас прилітає – а я можу ходити і шукати окопи, де можемо сховатися, знизити свій профіль. Там все вкрито "лепестками" (Протипіхотна фугасна міна. – Gazeta.ua), відірве ногу – так відірве, головне, щоб екіпаж був живий. Якщо боятимуся – витрачатиму час. А це коштуватиме комусь життя. Ти виїжджаєш на евакуацію з тверезим розумом і знаєш, що можеш вже не приїхати.

Як би складно не було, намагаюся дуркувати, на гумор все переводити, посміятися. Але насправді, десь глибоко, розумію – роблю це, щоб заспокоїти тих, хто тебе дивиться в соцмережах, хто поруч. Щоб соціалізуватися, усвідомити, що ти пережив і що ти бачив. На жаль, інколи цей гумор дуже чорний. Але навіть в таких умовах я стараюся просто жити.

У Бахмуті в червні минулого року на пікапі привезли хлопця, в якого в дорозі зупинилося серце. Сказали, що він 200 і почали класти в пакет. У нього було осколкове поранення в гомілку. Мені кричать: "Все, забирайте його. Зараз інша машина приїде з пораненими". Це просто в проході на стаб. Я знаю, скільки часу везти з тієї точки. Розумів, що ми можемо просто не відчувати пульс і дихання не помітити. Принесли Амбушку (Ручний апарат для штучної вентиляції легенів. – Gazeta.ua), почав качати. На п'ятій-шостій хвилині серце завелося. Одразу перевели далі. Я продовжував приймати поранених. Згодом треба було зайти в реанімацію, а там цей хлопець – лежить з відкритими очима. Якщо у тебе є хоча б мікровідсоток, ним треба скористатися. Треба боротися до останнього.

Поранених була дуже велика кількість. У військовій медицині є така штука як сортування (Визначення поранених, яким треба надати допомогу першим, хто може почекати, а кому допомоги вже не вийде. – Gazeta.ua). Для мене важко не надати допомогу комусь, щоб інший вижив. Але це умови війни.

Головне правило медика на війні – завжди вчитися і практикуватися. Це врятує комусь життя. Вірю в Бога і це дуже сильно допомагає. Інколи стаються такі дива, що розумію – якою б не була природа, щось є вище. У мене добре розвинуте "шосте чуття". Іноді розумію, що щось може статися. Ми з такого місця відходили, а потім туди прилітало. Таке було не раз. Забобонів не маю. Але ніколи на війні не стрижу волосся і не голю бороду. Війна – це не те місце, де я хочу бути гарним.
Тарас Лютий: "Якщо боятимуся – витрачатиму час. А це коштуватиме комусь життя. Ти виїжджаєш на евакуацію з тверезим розумом і знаєш, що можеш вже не приїхати"

Зараз їздимо на кейсі – у нас Nissan Navara. Повністю обладнали машину під себе. Там стоять кишені під всю систему MARCH (Алгоритм дій та надання домедичної допомоги в бойових умовах. – Gazeta.ua). Там можна робити дива. Всі кажуть, що у кейсі неможливо капати пацієнта. Ми одразу поранених підколюємо і даємо інфузії. Маємо одні тверді ноші. Три крісла – для водія, медика і парамедика. Можемо вивезти двох тяжких за раз.

Кожен раз, коли приїжджаємо на евакуацію, потрапляємо під обстріли. У нас немає точки, де нам витягнуть і передадуть пораненого. Іноді доводиться самим це робити. Можемо бути у 500-700 метрах від кацапів. Там, де не їздить навіть броня (Броньовані машини. – Gazeta.ua). Але вони бояться туди їхати, і це робимо ми.

Насамперед треба перечекати обстріл і потім витягати пораненого. Але якщо у тебе тяжкий, то цього часу просто немає. В такому випадку він у пріоритеті. Збираємося на евак за шість хвилин. Зараз працюємо з хлопцями тоді, коли вони працюють. Чергуємо у зоні до 10 хвилин підльоту. Найшвидша евакуація – з точки до стабіка – трохи більше 28 хвилин. Це дуже класно і швидко, але це завжди ризики для екіпажу.

Коли вивозимо пораненого, я вже не думаю – нас обстрілюють чи ні. У мене включається тунельне бачення і я працюю. Думати про те, що болять руки чи ноги, що ти голодний – немає часу. Завжди працюємо у броні та касках. Бо момент, щоб ти по-дурному затрьохсотився, це час пораненого. Безпека – понад усе. Навіть дрібний осколок може зробити багато проблем в майбутньому.

Психологічна підтримка поранених – це дуже важливо. Якщо пацієнт в свідомості, то завжди стараюся з ним спілкуватися. Щоб зрозуміти, в якому він стані, наскільки сплутана свідомість, наскільки біль сильний, чи немає алергії на препарати. Це не дрібнички. Треба зрозуміти пораненого. Питаю, як його звати, скільки років – одразу стараємося заповнювати дані. Кажу, що він у надійних руках. Жартую. На медеваці (Етап евакуації за допомогою реанімобіля. – Gazeta.ua) включаю музику. Хтось навпаки казав – не треба музики, хочу просто поговорити.

Везли хлопця Сашу з травматичною ампутацією стопи – її відірвало на полі бою. Він перетерпів скажений біль. Сказав бійцю, якщо будеш чемно їхати, дам банан. Але дав його одразу. Він на стаб приїхав щасливий, і коли на стабі забрали той банан – це була трагедія. Хлопець сказав медикам обов'язково повернути. Тому що тримався за цей банан, як за своє життя.

За підроблені та неякісні турнікети саджав би на довічне. Тому що людина думає, що має чотири турнікети, але жоден з них неефективний. І боєць просто помирає від крововтрати. Деякі волотерри думають, що якщо купити два за ціною одного – це буде краще. Але це не так. На жаль, від цього дуже велика смертність. Передати підробний турнікет – це вбивство. Бойові медики мають перевіряти аптечки бійців. Ми постійно це робимо, пояснюємо і вчимо, щоб людина зберігала своє життя. Тому що найбільшу роботу з пораненим робить він сам. Має надати собі домедичну допомогу, щоб дочекатися медиків.

Емоційно мені не складно – просто беру і працюю. Але найгірше евакуювати поранених дітей. Це морально дуже складно. Якщо бачу дітей у зоні бойових дій, найперше хочу прибити їхніх батьків. Комусь немає куди їхати, але ти взяв відповідальність за дитину, її життя і здоров'я. Не хочеш їхати сам – відправ дітей у безпечне місце. Я намагаюся з такими людьми говорити, але вони дуже специфічні. Ми ризикуємо життям, їдемо до них, а нам кажуть: "Я нікуди не поїду і дітей не дам".

Важко працювати з масивними кровотечами з кінцівок. Складно з політравмою – коли є поранення і рук, і ніг, внутрішніх органів, тощо. Досить складно з пораненнями голови. Бо ти можеш зробити дрібничку неправильно, а це призводить до смерті. Коли вивожу бійця, якому не вийде зберегти кінцівку, кажу: "У нас дуже класно протезують". Намагаюся з психологічної точки зору розуміти, що казати хлопцям. Є ті, хто дуже емоційно реагує, і їх немало. Для декого поранення у фалангу пальця – це кінець життя. Я кажу: "Братан, це просто палець. Якщо його не буде – нічого страшного". Але все це залежить від морального стану бійця.

Працював з кулеметником з диверсійно-розвідувальної групи, він робив такі чудеса для москалів, що ми всі дивувалися. У нього сталася контузія і його треба було прокапати. Коли побачив голку, втратив свідомість. Це людина, яка вела групу по мінному полю. Але боявся голки. Ставив катетер, поки він був без свідомості. У кожного є свої фобії.

Багато разів вивозив поранених кацапів. Є ті, хто є впевними бійцями. Вони вміють воювати. Наші хлопці – титанічні герої, бо доводиться воювати зі складним ворогом. Не можна недооцінювати росіян. Коли спілкуєшся з ворогами, вони говорять завченими фразами. Ми вільні люди – так себе не дамо загарбати. У нас є поняття життя людини. Я на цього окупанта буду витрачати ті ж самі препарати, так само капати, гріти для них розчини. Я перед собою бачу істоту, яку називають людиною, і її треба лікувати. Бачу у них полонених, яких ми можемо поміняти на наших козаків.

Звичка з передової – ніколи не їхати на війну, коли вдома безлад. Це завжди ідеально прибрана квартира. Тому навіть якщо загину, хто б туди з рідних не приїхав, вони не скажуть: "Залишив бардак". Після повернення з війни певний час було складно. Завів собаку, який дуже допоміг і дав розуміння, що я відповідальний за нього.

Найперші для кого маю повертатися – поранені хлопці, яких треба лікувати, реабілітувати, соціалізувати. Це велика відповідальність. Кожного разу їду на фронт для того, щоб пришвидшити перемогу. Коли повертаюся, то йду до своїх хлопців – на жаль, на цвинтар. Я не хочу, щоб збільшувалася ця площа. Після перемоги далі займатимуся медициною та боротимуся з корупцією та гнидами, які нам не дають жити. Займатимусь реабілітацією, щоб ставити наших бійців на ноги. Буду соціалізувати ветеранів.
Підготувала Рина ТЕНІНА