"Мене знайшли останнім". Історії дітей, яких убила росія

Вітаю! Мене звуть Поліна, мені вісім років і все життя я прожила у тому самому Маріуполі, про який говорив цілий світ.

Моє дитинство минало у колись світлому місті біля моря, там я і загинула.

13 березня 2022-го я вмовила маму Надю вивести мене ненадовго з будинку на подвір’я, де сусіди готували їсти. Через вікно я побачила, що серед людей гуляє знайома дівчинка. Тільки-но ми ступили перші кроки на вулиці - розпочався обстріл з мінометів. Моя люба матуся загинула на місці, як і моя подружка зі своїм татком та інші люди, а мене три дні рятували в лікарні Маріуполя. Але марно.

Вчитись мені подобалось не дуже, не вистачало посидючості. Найбільше любила природознавство та малювання, а от від математики хотілось втекти. Я ледь вивчила таблицю множення, і то - завдяки наполегливості батьків.

Інша справа - танці та сцена. Тут я відчувала себе на своєму місці, мені так подобалось виступати у гарних сукнях, робити зачіски. Коли на мене всі дивились, я уявляла себе майбутньою зіркою. Я обрала, чим займатимусь, коли виросту - хотіла стати модною блогеркою та знімати ролики про себе і своє життя. Уже почала потроху цим займатись і була впевнена, що у мене все вийде. Бо, як казала мама, у мене був батьків характер - бойовий та цілеспрямований.

Перед повномасштабним наступом моя родина готувалась переїздити у Харків. Тато вже працював у новому місті, а ми з мамою, старшим братом та собакою ще залишались у Маріуполі. У мене було кілька друзів, з якими весело проводила час - серед них я була найбільш сміливою та рішучою. І навіть, коли поряд з будинком у Маріуполі вибухали величезні бомби, я не засмучувалась та всім казала, що хоробра як і мій татко.

У день, коли ми потрапили під обстріл, мій брат Герман залишався вдома, а татко збирався їхати до Маріуполя. Але за кілька днів він вже не застав мене живою… Нас із мамою не дала поховати окупаційна влада, рідним довелось розшукувати моє тіло серед сотень загиблих. Завдяки їхнім старанням на моїй могилі нарешті з’явились хрестик і табличка.

Татко часто говорить, що найгірше - втратити власну дитину. А він ще залишився без дружини - моєї лагідної матусі Надії. Як і мій брат Герман. Тепер їм доводиться бути хоробрими за нас всіх.

Привіт, я Аліса. Мені дев’ять. Я народилася в Донецьку і провела там перші два роки життя. Коли наше місто опинилося в окупації, жити там стало небезпечно, тож ми з батьками і старшим братом переїхали в Київ. А за кілька років придбали квартиру в передмісті - Ірпені. Коли розпочався повномасштабний російський наступ, ми спершу залишалися вдома. Але вже за кілька днів батьки вирішили, що слід рятуватися. Тато тоді був далеко, з хворою бабусею. Ми з мамою і братом тричі намагалися виїхати. 6 березня 2022-го, під час останньої спроби, потрапили під мінометний обстріл армії рф. Разом із нами тоді загинув волонтер, який намагався допомогти. Наші собаки, Бенс і Кекс, теж не вижили.

Я навчалася в четвертому класі. Мої улюблені предмети - математика та інформатика. Від точних наук я відпочивала за малюванням, на творчих заняттях. Останнім часом займалася флай-йогою, а до того - спортивними танцями.

Років у шість тато навчив мене їздити на велосипеді. Відтоді ми часто каталися усією сім'єю. Ми взагалі багато речей робили разом. Грали в настільні ігри, доглядали собак, багато подорожували.

Мені так подобалося мандрувати Україною! Восени ми їздили у Трускавець, а взимку - в Карпати. Остання поїздка була у січні, незадовго до вторгнення. Ми каталися на лижах в Буковелі. У мене вже непогано виходило! Ще ми любили цікаві екскурсії. Одна з найбільш пам'ятних - відвідини Межигір'я.

Мене приваблювало усе нове. Цілий світ чекав, поки я познайомлюся з ним! За недовге життя я була у Єгипті, Польщі, а поїздка в Болгарію із друзями сім'ї була однією з найулюбленіших.

Коли нас не стало, татові довелося декілька днів через інші країни повертатися додому, аби попрощатися. Мене, маму та брата поховали на цвинтарі біля сусіднього міста. Ірпінь, в якому ми прожили найщасливіші роки, тоді ще був в окупації.

Тато шукає розраду після трагедії в допомозі іншим людям, які через війну теж опинилися в біді. А ще багато тренується, щоб бути готовим захищати країну.

Всім привіт! Я Артем, мені за кілька місяців мало виповнитись 16 років, я мав стати зовсім дорослим та самостійним, але у березні російська ракета розбомбила наш дім. Моя сім’я - мама, тато, два молодші брати та бабуся - загинула разом зі мною. Напередодні збирались евакуюватися з Сум, вже напоготові стояли валізи, але ми не встигли.

Якби моє життя описати одним словом, це - спорт. Не було і шести років, коли почав займатись дзюдо і самбо. У 2021 році виграв чемпіонат України зі самбо, а через рік мав змагатися на Чемпіонаті світу в Нідерландах - отримав місце у збірній України.

У бажанні бути найкращим в самбо мене не зупиняло ніщо - я сидів на жорстких дієтах, тренувався по два рази на день. Але ніколи не забував про обов’язки у школі та вдома. Вчився добре, додатково займався з репетиторами. Вчителі згадують мене спокійним та усміхненим. Я ріс старшим серед братів і завжди старався турбуватися про маму Катю. Намагався їй у всьому допомогти.

Разом із родиною ми їздили відпочивати кілька разів на рік. Мені не подобалося годинами лежати на пляжі, я полюбляв активні заняття - типу лиж. Близько року зустрічався з однокласницею, а на татковій роботі вже заробляв перші гроші.

Та російська бомба, яка впала на наше подвір’я, зруйнувала все. Я ніколи не відчую, як це - бути учасником чемпіонату світу; Ніколи не вступлю в омріяний виш. Ніколи не стану повнолітнім. Моє майбутнє та майбутнє моєї сім'ї розбомбила росія.

Привіт! Мене звати Єгор, мені 10 років і я теж Прийменко. Після народження старшого брата Артема моя мама дуже хотіла донечку, але на світ з’явився я. Усю мою сім’ю вбила російська бомба.

У родині мене ласкаво називали "пельменчиком", бо я ріс не дуже худеньким. За натурою був впертим і завжди стояв на своєму. Мій вогняний характер подарував мені таку саму подругу - Міру. З нею ми просиділи за однією партою чотири роки. Разом сміялись та бешкетували. А вчитись я не сильно любив - батьки змушували займатись та сиділи поряд, поки я робив уроки.

Я, як і мій старший брат, теж пішов на самбо. Із задоволенням тренувався, але так, як Артем, цією справою не горів. Восени 2021-го я перехворів на менінгіт, викликаний ковідом. Лікарі ледь врятували мене, а після одужання заборонили займатися спортом.

Разом з батьками я багато мандрував, їздив по різних країнах. Дуже любив гуляти зі своїми друзями.

7 березня 2022 року не стало всієї моєї родини. Мене знайшли останнім. Друзі батьків та рідні думали, що я можу залишатися живим. Але не судилось. Подружка Міра, коли дізналась, що я загинув, знепритомніла. Ще довго вона не могла згадувати бодай щось про нашу дружбу, бо від цього її боліло серце.

Привіт, я - п’ятирічний Кирило, або по-іншому - наймолодший із “богатирів Прийменків”. Коли матуся дізналась, що втретє вагітна не омріяною донечкою, а мною, багато плакала. Рідні та друзі заспокоювали маму, говорили, що вона навіть не уявляє свого щастя: троє синів - це скарб. Усі ми разом із мамою, татом і бабусею загинули в один день. Врятуватися вдалося лише песику Чакі, якого я обожнював.

Як це часто буває з наймолодшими дітьми, мене багато голубили. Називали "сонечком", бо я любив усміхатися. Зовні я був схожим на братика Артема, але мав розкутіший характер. Міг знайти спільну мову із будь-ким за лічені хвилини! Любив виступати на сцені і завжди старався якнайкраще розказати віршик чи затанцювати.

Я був енергійним і батьки вже замислювалися, на яку б секцію мене віддати. У вересні я мав би піти у садочок. Обов’язково взяв би зі собою кілька хризантем, які росли на нашому затишному подвір’ї.

Але від мого дому, від подвір’я з хризантемами не залишилось нічого. Все зруйнувала російська бомба.

Мого песика Чакі забрала рідна тітка. Він для неї - єдина ниточка, що поєднує із нами.
Підготувала Рина ТЕНІНА