Жадан про переломний момент, Нобелівську премію, світ української мови, літературу про війну

– Найбільш важливим за цей рік став жанр хорового співу. Це може прозвучати смішно, але пам'ятаю перший місяць-два з початку масштабної війни про писання віршів, музики чи театральних проєктів думати навіть не моглося. Це викликало заціпеніння. Була така велика тиша, мова виявилася доволі слабкою, виявила свою обмеженість. І дуже добре пам'ятаю, що стало переломним моментом, після якого ми знову почали давати концерти, їздити, виступати, і все це набуло іншого значення.

Ми спустилися в Харкові в метрополітен, де на той момент жили сотні людей, які ховалися від російських обстрілів. Святослав Вакарчук і я спустилися з гітарою і почали співати. Виявилося, що це натхненно. І після цього для мене особисто стало зрозуміло, що потрібно далі робити концерти, літературні вечори і музичні зустрічі. Культура в жодному разі не має мовчати, культура не має ставитися на паузу, вона повинна далі робити свою роботу. І досі, коли чую хоровий спів, мене зворушує, бо це не так про спів, як про відчуття енергії, відчуття того, як нас багато і наскільки ми сильні, коли разом. Тому, власне, цей рік буду згадувати передусім за хором, який звучить, який не боїться, не замовкає, якого ніщо не може перебити.

– Сюжет роману «Інтернат» дуже простий. Сюжет, який є в більшості епосів, в більшості народних культур – сюжет про героя, який опускається на дно і повертається з новим досвідом, силою і якостями. Сьогодні в Україні поняття героїзму вимагає нового значення, нової якості, нового варіанту. Тому що в нас є якісь усталені уявлення про те, хто такий герой – це людина, яка бере зброю і перемагає. Це класична модель, вона в Україні теж так працює. Головними героями в Україні є наші Збройні сили. Безперечно. Але мені здається, що сьогодні героїзм виявляється у багатьох нюансах, які традиційно не враховуються, коли говоримо про героїзм. Наприклад, цивільні, які рятують інших, волонтери, які допомагають, дорослі, які рятують дітей або які рятують старших людей, або скажімо, люди, які рятують культурні пам'ятки. Це все героїзм. Ці речі мають зовсім іншу вагу, інше наповнення.

У мене в голові сидить одна історія, яка добре ілюструє питання про героїзм. Це історія про мою знайому. Вона дізналася, що недалеко від Харкова залишилася група цивільних людей. Там на той момент була сіра зона, себто це було між нашими і російськими військами. Люди не розуміли, куди йти, що робити. І моя знайома почала переконувати людей вийти на підконтрольну Україні територію. Люди не хотіли, сварилися, протестували. Вона тоді взяла за руки двох дітей і просто пішла. Дорослі пішли за дітьми. Так вона фактично врятувала 10 людей. Герої складаються за таких конкретних прикладів, які показують силу людей.

– У 2015 році статус української мови був дещо інший, ніж зараз. У Конституції України записана як єдина державна мова, але все одно в багатьох сферах була непопулярною. Її могли використовувати, всі знали, але для багатьох міст вона була неосновною мовою. Навіть для тих іноземців, які приїжджали в Україну і намагалися розвиватися в мові, губилися, бо вона ніби є, присутня, є люди, які нею говорять, є книги написані, а насправді мови дуже мало.

– Я – за своєю природою оптиміст, схильний до ідеалізації, і мені подобаються люди, які приходять до нас на концерти, вечори. Вони різняться від попереднього покоління. А в чому різниця? Я сам собі це питання ставлю. Українці, яким сьогодні 16-20 років, раптом полюбили весь цей світ українського. У Чехії це, мабуть, важко зрозуміти, як це жити до 17 років і слухати музику чужої країні, читати літературу чужої країни або дивитися телебачення чи користуватися інтернетом чужої країни. Але так чи інакше це була наша специфіка, пов'язана з постколоніальністю нашої історії. Натомість зараз це покоління підростає і відкриває цілий світ української мови, культури, історії та літератури. Вони з нуля починають для себе приймати, читати, вивчати, засвоювати. Тому я зареєструвався у TikTok. Я – напевно, найстарший в українському TikTok. Але сьогодні тотально трансформується інформаційне поле в Україні. Соціальні мережі сьогодні грають значно важливішу роль, тому що в нас фактично немає преси, незалежних медіа. Я не можу сказати про всіх, але так чи інакше поле у нас доволі проблематичне. І, відповідно, люди самі влаштують такі горизонтальні структури, за якими можуть отримувати необхідну для них інформацію. І соціальні мережі – потужний агрегат.

– Сказати, що все, що пишеться про війну, хороше, я не можу. Водночас зараз не писати про війну – це ніби мовчати про неї. Тому люди обирають менші формати – оповідання, есеї, щоденники. Але світу важливо розуміти, що у нас відбувається. Лише новин недостатньо – потрібна максимально суб'єктивна, емоційна думка, рефлексія, щоб відчути це не так формально, як подається в новинах. Тому є величезні запити на українську літературу. І культура є найбільш простим і ефективним посередником для такої комунікації. Якби мої пости на Facebook запропонували видати раніше, я би відмовився. Але минулого року з такою пропозицією звернулося німецьке видавництво, бо для західного читача – це можливість прослідкувати, що відбувалося в Харкові, наприклад. Я також почав писати роман про минулу весну, але коли він вийде і про що, не можу сказати, оскільки є лише кілька перших сторінок. Паралельно існує думка, що книжки про війну не потрібні, бо ми це щодня бачимо на власні очі. Не всі готові це сприймати. Я думаю, що це така річ, яка зараз буде гострою, тому що ми весь цей час балансуємо.

– Хто би не отримав від України Нобелівську премію, це буде важливо для всієї української літератури, для її популяризації.

– Зараз між Європою та Україною зникла дистанція. Було багато європейців, які не знали і не розуміли українців. Є спокуса ставитися дистанційно і піклуватися лише про гуманітарну допомогу. Але на цьому тлі ми губимо набагато важливіші питання – питання ідентичності, віри. Тому тут грає роль індивідуальність – бачити цих людей, знайомитися з ними. Відбувається процес впізнавання генома українців, який покаже справжніх українців. І після війни ми всі будемо говорити по-іншому.

– Усе насправді залежить від нас. Головне не забувати, кого і що ми втратили.
Підготувала Рина ТЕНІНА