RSS

Онук Марії Примаченко на війні: "Моя бабуся передчувала, що нас чекає щось страшне"

Онук Марії Примаченко на війні: "Моя бабуся передчувала, що нас чекає щось страшне"

55-річний Петро Примаченко з 24 лютого на фронті. Доброволець, тероборонівець, захисник Києва. Художник.

Війна змусила його відтермінувати операцію на серці та відмовитись від писання картин. Пропонуємо вашій увазі історію, яку журналістам "Району" вдалося створити за підсумками короткої розмови з Петром, який наразі виконує завдання військового командування.
Бабуся ніби знала…
– Ой хлопці, що вам прийдеться в житті пережить… Страшне.
Це було у Болотні десь у 1990. Родина Примаченків зібралась у бабусиній хаті. Стіл накрили під грушею. Марія Оксентіївна, як завжди у хустині. 
Петро та Іван після її слів лише здивовано переглядаються між собою. Що ж такого лихого може їх чекати? Скоро зійде зоря української незалежності. Вони самі молоді, натхненні та дужі…
Тепер, за 32 роки після тієї розмови, Петро каже, що його бабуся Марія, яка пережила Голодомор та інші лихоліття радянської доби, ніби й справді знала – росія просто так від України не відчепиться. 
Сьогодні дедалі частіше він згадує також, як бабуся казала: «Це дуже страшна річ – війна».
Наскільки війна страшна, Марія Оксентіївна добре знала. Її чоловік не повернувся з фронту під час Другої світової. А вона зі своїм маленьким сином Федором ховалась по окопах та бліндажах, які розташовувались просто на її городі. 
Війна змусила мисткиню припинити творити тоді, коли про її ім'я щойно заговорив світ, – у 1937-му роботи Марії Примаченко виставлялися у Парижі, де отримали високу оцінку критиків.
Петро із бабусею у Болотні
Петро із бабусею у Болотні
«У нас було завдання – втримати першу лінію захисту Києва»
Ми домовились поспілкуватись об 11.00, якщо «не буде шухеру». Поки ще маю кілька хвилин до розмови, переглядаю його профіль у фейсбуці.
Подовгасте сиве волосся, примружені усміхнені очі. Більшість останніх дописів у стрічці про будні військового: ранкове лате «за рецептом ЗСУ» в казанку, 4.5.0, зруйновані будинки, а разом з ними і життя, у звільнених селах, вишиванка, яку наче оберіг, подумки одягає поверх форми, привітання із Днем піхоти, під фото до якого хтось із коментаторів зауважує, що він за останні два місяці дуже схуд, а дружина відповідає, що так – на 13 кілограмів…
– Алло…
Голос Петра Примаченка втомлений.
– 12 годин наряду. Не спав, очі злипаються. 
На війні Петро з перших годин широкомасштабного вторгнення. 
Піти на фронт – не імпульсивне для Примаченка рішення, він знав, що зробить так у разі широкого наступу росії на Україну. 
«Коли загарбник прямує просто до твоєї домівки, то варіантів не залишається – треба захищатися. Тому я не міг сидіти склавши руки. Зрештою, таким уже мене виховала бабуся», – говорить Петро. 
Марія Оксентіївна опікувалась ним, поки був малим, а його батьки працювали. Вона навчила онука писати й читати. Багато розповідала про пережите – голодомори, революцію, війну, а ще про те, як не терпить комунізму та радянщини. 
Петро живе у селищі міського типу Іванків, що неподалік рідного села Марії Примаченко – Болотні. Іванків був одним із перших населених пунктів під Києвом, куди дістались росіяни. 
«Я пішов на війну разом з представниками Іванківської територіальної оборони. У Києві нам видали зброю, серед іншого – протитанкові ракети NLAW, якими одразу ж навчили користуватися. І ми приступили до виконання бойових завдань», – каже  Примаченко.
За словами «приступили до виконання бойових завдань» ховається лютий холод і відсутність окопів, які треба було люто копати; ховається ціль – на основному напрямку атаки на Київ зупинити колону окупантів, в якій кількість бронетехніки – більша за кількість солдат у їхній синьо-жовтій роті. Солдат, значна частина із яких не мають бойового досвіду. Які завзято, ніби студент в останню ніч перед іспитом, вчилися професійно воювати.
«У нас було завдання – втримати першу лінію захисту Києва. Ми її щодуху тримали, і втримали», – каже Петро.
Перший ворожий танк він із побратимами зустрів на підходах до Києва. 
«Хоч я і служив колись у прикордонних військах, маю звання сержанта, та серйозного бойового досвіду не мав. Тож, коли побачив той танк, мене наздогнало відчуття якоїсь паралельної реальності. Ще вчора я жив своїм звичним життям. А сьогодні на мене ствол наводить російський танк…», – пригадує Петро.
Бойова машина була за метрів 50 від Примаченка. Він з побратимом тоді вже сказали один одному «ну все», що означало готовність до найгіршого. Потім почули «клац». Далі ще одне – «клац».
«У танка боєкомплект закінчився. Тоді він розвернувся і давай нас поливати з кулемета! Наші тим часом NLAW приготували,за мить “хлоп” – і “танчику” гаплик прийшов. Там, ви ж знаєте, від NLAWa пекло таке, що всередині танка нічого не залишається… Загалом ми з побратимами не одному російському танку гаплик зробили», – каже Петро. 
Петро Примаченко на фото видання АрміяInform
Петро Примаченко на фото видання АрміяInform
На тлі новин про велике вторгнення Примаченку часто снилася війна. А незадовго до 24 лютого Петро тричі бачив один і той самий сон. Немов він на горищі у бабусиній хаті. Поряд ящик коктейлів Молотова. З вікна видно, як по селу їде російський танк, у який Петро поривається кинути запальну суміш.
«Танк той був точно такий, на яких їздили тут росіяни. Сон цей певною мірою віщий видався», – каже Примаченко.
Із роти, в якій служить Петро, при обороні Києва ніхто не загинув. Він вважає це неабияким щастям, якому завдячує своєму командуванню.
А один із командирів цієї ж роти написав у соцмережах, що оборонці столиці «окопувались так люто і демонстрували таку рішучість, що це стало не останнім аргументом для росіян якнайшвидше виносити звідси ноги». 
Подарунок для ЗСУ
Болотня, як і Іванків, близько місяця перебувала в окупації. Петро Примаченко розповідає, що росіяни сказали місцевим, аби поставили білі мітки на всіх хатах, де хтось мешкає. Там, де міток не було, вони планували заселятися. 
«На будинку моєї бабусі, хоч там ніхто й не живе, теж була мітка. Величезна подяка та шана односельчанам, які подбали про нашу хату. Ми з братом Іваном навпіл нею володіємо, у тій хаті – моя художня майстерня», – каже військовий.
Петро мріє, щоб оселя Марії Примаченко стала місцем сили для творчих людей. 
«Тут би проводити фестивалі, пленери, виставки! У хаті та навколо ще чимало всього збереглось із часів моєї бабусі. Навіть її ціпок донині стоїть біля дверей. Наче оберіг», – говорить він.
Петро вдячний також за те, що місцеві врятували від знищення вогнем картини Марії Примаченко – вони зберігались в іванківському історико-краєзнавчому музеї. 
Музею ж на честь самої художниці в Україні поки немає.
«Полотна моєї бабусі – це справжні скарби, цінність яких не втрачається з часом», – каже Петро Примаченко.
Один із таких скарбів не так давно встановив ціновий рекорд. Картину «Квіти ростуть біля четвертого блока», створену в 1990-му, продали на благодійному аукціоні за 500 тисяч доларів. Це полотно із так званої чорнобильської серії. 
Усі кошти, отримані з його продажу, витратять на потреби ЗСУ. Від роялті, а це 30 відсотків суми, родина Примаченків відмовилась на користь наших захисників.
«Я дуже радий, що представники сім’ї, якій бабуся подарувала цю картину, зробили такий жест. А щодо грошей роялті, то переконаний – треба максимально допомагати ЗСУ. Я навіть перші свої зарплати військового на їхній рахунок перекидав», – каже Петро Примаченко.
Він також тішиться, що благодійний фонд імені Марії Примаченко, яким опікується племінниця Анастасія, надав чимало дозволів на використання зображень із картин його бабусі на футболках для бійців ЗСУ.  Бо ці малюнки, каже, «кошмарять росіян».
Петро напівжартома каже, що ці таблички із його автографом колись також можуть стати аукціонним лотом
Петро напівжартома каже, що ці таблички із його автографом колись також можуть стати аукціонним лотом
«Я навіть ніяких замальовок олівцем не роблю»
Петро, якого бабуся змалку вчила малювати, і який також є художником, хотів би виставити на аукціон метою збору коштів для ЗСУ і якесь зі своїх полотен. Втім наразі він не має доступу до них, аби остаточно обрати одну з картин. 
Примаченко пише уже багато років, ніколи не працює на замовлення. Пише у стилі, в якому поєднав мотиви творчості бабусі з абстракціонізмом.
«Я планував свою першу персональну виставку. Втім війна все змінила. У 2014-му в мене абсолютно зникло бажання творити. Не було ані найменшого натхнення. Тоді я активно взявся за волонтерство…Ой, скільки ми з однодумцями тушонки нашим захисникам наварили – тисяч чотири банок!», – пригадує він.
Також Петро разом із друзями робили буржуйки для захисників, передавали транспорт. 
«Волонтерили аж поки з фронту не почали дзвонити й казати, що в них всього вистачає, ще й нам ананасів можуть прислати!», – каже Петро. 
До пензля він повернувся наприкінці 2018-го. Та вже у 2022-му війна, яка набрала нових обертів, знову змусила відкласти творчість.  
«Я припинив писати. Навіть ніяких замальовок олівцем не роблю. На війні думки взагалі не рухаються у тому напрямку… Хоча ні. Знаєте, я малюю. Таблички “Обережно, міни!”, такі з черепками. Он учора дві зробив. На них, окрім дати створення, залишаю ще свій автограф», – усміхнувся Петро.
Війна змусила Примаченка поставити на паузу не лише творчість, а й піклування про здоров’я. Три роки тому він переніс операцію на серці. Цьогоріч планував ще одну. 
«В Одесі мені б мали робити кріоабляцію, операція вартує 10 тисяч доларів. Я потроху збирав на неї гроші. Але зараз це все відійшло на другий план. Зараз для мене важливо допомагати відбивати російську навалу. Лише після цього можна буде повертатися до нормального життя», – каже він. 
В окопах хворе серце Петра іноді дає про себе знати. Побратими бережуть його, обмежують у навантаженнях наскільки це можливо. 
«Уявляю собі, як після перемоги…»
Примаченко у нашій розмові згадує про дружину та чотирьох дітей – трьох доньок і сина, які теж, кожен на своєму полі, допомагають ЗСУ: «сайти російські зламують, волонтерять, сітки маскувальні плетуть, з корупцією борються». А ще Петро усміхається, коли говорить про двох своїх онуків. 
«Уявляю собі, як після перемоги ми всією родиною зберемося в хаті у Болотні. Як накриємо здоровенний стіл на обійсті, де ростуть ще і дуб, і калина, які садила моя бабуся. І як відмітимо! Там же ж у мене ще й самогонка є, що дивом вціліла в російській окупації», – усміхається Примаченко. 
У його старих нотатниках зібралось ідей для полотен, на втілення яких потрібно ще зо п’ять років. Деякі з них, каже, слід переосмислити, бо війна з її жахливими наслідками «багато чого перевернула з ніг на голову».
Петро каже, що вірить у свою першу персональну виставку, в зцілення українських ран, у переможну гостину в Болотні, успішну операцію на серці і те, що хата його бабусі стане місцем, де митці знаходитимуть натхнення.
Так, це плани та мрії на завтра, яке поки що невідомо коли настане. А щоби ця невідомість не скорила віру, Петро залишається на своїй військовій позиції.
Звірі і люди
Повернувшись до пензля за роки після Другої світової, Марія Примаченко продовжувала творити на полотнах світ, в якому звірі мають обличчя, що неабияк нагадують людські. 1988-го вона написала картину «Жаб’ячий цар всі жаби збирає, головну жабу вибирає і наказ дає». Нині дехто із шанувальників творчості Примаченко іронізує, що цей «жаб'ячий цар» їм нагадує кремлівського лідера.
Хто зна, можливо, Марія Примаченко і справді передчувала, що росія від України просто так не відчепиться. А її нащадки на власній шкурі теж відчують, яка це страшна річ – війна.
Робота Марії Примаченко
Робота Марії Примаченко "Жаб’ячий цар всі жаби збирає, головну жабу вибирає і наказ дає". 1988 рік
Підготувала Рина ТЕНІНА

04.05.2023    

Увага! Використання публікацій ВД «Кур'єр» у спільнотах соцмереж та ЗМІ без зазначення автора и назви видання ЗАБОРОНЕНО!


Поділитися новиною

Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели": Телеграм-канал Фейсбук группа


*Залишити коментарі можуть зареєстровані користувачі Facebook.

-->
Угору