Марина – перша пацієнтка, яка проходить дитяче протезування в Україні через втрачену на війні кінцівку. Навесні 2022 року, коли дівчинці ще було 5, у їхній будинок в Херсоні прилетів снаряд. Через російську ракету їй відірвало ніжку. У травні її доставили в "Охматдиті" на реабілітацію, але дівчинка лежала і не хотіла навіть вставати з ліжка. Команда фахівців – психолог, реабілітолог, протезист – взялися поставити Марину на ноги. Без відірваної кінцівки вона не могла навіть стояти, бо був порушений баланс. Наприкінці літа їй надали перший навчальний протез, а за кілька місяців – створили інший, персональний.
Інтенсивний розвиток дитини був однією з причин лишитися в Україні, адже у США чи Сеулі пропонували заміну протеза раз на 2 роки. "Було важко навіть донести батькам, що це буде протез, але не
косметичний, а як трубка. Вони чомусь, як Марина, вигадали ніжку, на
якій будуть рухатися пальчики", – каже Назар. Натомість принесли протез-трубку. Він складався з "чужих" деталей, бо на ньому ходила інша дитина.
Досвід першого протеза Марина знову відчула мамин відчай, тому запротестувала і почала істерику, коли побачила навчальний протез. "Ми вийшли з того, що назвали протез "Кеша, і будемо з ним дружити", – розповідає психолог. Кілька місяців перед тим Марина разом з реабілітологом Назаром робила спеціальні вправи, щоб укріпити м'язовий корсет. Але перша примірка пройшла зі сльозами. Куксу (частину кінцівки, що залишається після ампутації) мали забинтувати перш ніж одягнути протез. У медицині ця підготовча процедура називається бандажуванням. "Перші рази я знав, що бинтую ногу Марині неправильно. Але не знав, як правильно. В університеті ніхто не акцентував на протезуванні, на куксах. Бандажах. Війна здавалась далекою, а тепер вона дихає кожному в потилицю. У мене погана англійська, але це не перешкоджало мені перекладати статтю за статтею, роздивлятися картинки і вчитися на практиці. Дитяче протезування складне тим, що діти постійно ростуть, і протез треба змінювати, потрібен постійний контроль", – зазначає реабілітолог. Він згадує, що саме тоді його колега Марія поїхала у Норвегію на якийсь саміт. Назар розписав їй купу питань, ще стільки ж – виникали в процесі. "Якось Маша каже: "Мені невдобно питати". А я їй відповідаю:"У нас війна, питай, не соромся. Потім приїжджали колеги з Франції, Італії, Великої Британії, навчали нас, багато нового розповіли. Половину з того я робив. По суті, добре і правильно, тож вони роботу не забракували", – з посмішкою каже лікар. Він додає, що усіх маленьких пацієнтів з воєнними ампутаціями спершу доставляють в обласну лікарню, а потім – скеровують в "Охматдит". У цій клініці діти проходять реабілітацію та отримують психологічну допомогу, а потім їх відправляють на протезування за кордон. Для дітей, які постраждали від війни, протезування є безкоштовним: як у рідній країні, так і за її межами. Виклики та складнощі Одним з приводів до сліз під час першої спроби одягнути протез був
банальний фізичний дискомфорт, підсилений страхом та неприйняттям
батьків. Певний час дівчинка продовжувала висловлювати внутрішній протест:
одягала протез лише на заняття з реабілітації. Персонал намагався
заохочувати Марину ходити з новою "ніжкою" частіше, щоб вона швидше
навчилась на ньому ходити. "Марині треба навчитися управляти механічним коліном, бо воно
висковзує. Їй треба вивчити, як рухається нога, згинається, адже м'язи
після ампутації атрофуються, а частина з них через травму має іншу
форму. У дівчинки часто буває, що мозок посилає фальшиві сигнали:
наприклад, біль у коліні, якого немає. Ми його чухали, сміялись і все
минало", – каже Назар.
Він також зазначає, що маленька пацієнтка дуже емоційна. Під час
занять Марина може бути залучена у гру, сміятися, ходити на протезі. Але
якась дрібничка або зміна настрою може викликати сльози, і тоді заняття
доводиться призупиняти. Назар зазначає, що є чимало факторів, через які пацієнтка може не прийти. "Вона дуже боїться тривог. Або якщо десь тільки згадають про
вибух, у неї миттєво починається істерика. Взагалі ми мали б займатися
по 3 рази на день, але виходить переважно два", – розповідає лікар. Він зазначає, що дуже важливо знайти підхід до кожної дитини, бо
наказовий тон з ними не працює. Наприклад, мотивували Марину на
прогулянку ледве не всім колективом. "Вигадували, чому треба пройти так далеко: якісь фантастичні
приводи. Тож якщо весь "Охматдит" буде хотіти, а родина така: "Ой, а
чому їй так далеко йти?" Марина це почує і не дійде", – каже фізичний терапевт. Персональний протез Через місяць після Кеші для Марини зробили персональний протез – постійний та зручний. Вона назвала його Кеша 2.0. Протезист Олександр Стеценко розповів, що для протеза дівчинки застосували силіконову композицію, її ще називають вакуумним лайнером. Вона тільки набирає оберти в Україні, але, на відміну від попередників, краще тримає протез та міцніше фіксується на куксі, бо не вимагає додаткового бинтування. "Натомість вимагає "протяжки", тобто протягування кінцівки у вакуумне кріплення. На протезі є спеціальний клапан, який виштовхує повітря і тримається за принципом присоски. Сучасні протези мають модульну структуру, такі собі конструктори Lego. Тож збирають окремо стопу, гомілку, з'єднуючи адаптери та приймальну гільзу. Такі протези легкі як у плані експлуатації, так і оновлення", – пояснює фахівець. Через активний ріст дівчинка з тіткою відвідують протезиста кожні 3 тижні: він "підганяє" протез до потреб дитини. Бо коли Марина хоч трішки виростає, ніжка стає коротшою у порівнянні зі здоровою. Дівчинка перехиляється на іншу сторону, а це може спричинити сколіоз.
| ||||
Поділитися новиною
Слідкуйте за новинами у інформаційних пабліках "Курьера недели":